Анатолій Матвійчук, співак, поет, композитор: "Політики потіснили артистів на телеекранах і відчувають себе «зірками»"




Суббота, 28 Июль 2018 10:01 Версия для печати

Анатолій Матвійчук, співак, поет, композитор: "Політики потіснили артистів на телеекранах і відчувають себе «зірками»"

Автор 
Анатолій Матвійчук, співак, поет, композитор: "Політики потіснили артистів на телеекранах і відчувають себе «зірками»" Фото с сайта ukrinform.ua (Фото: Тарасов Володимир)

У кожного покоління є свої жартівливі пісенні паролі. От, наприклад, якщо запитати – «Що це було?» – то ті, чия юність і молодість припала на буремні 90-і, одразу вигукнуть – «Мабуть, НЛО!» – і відповідь буде правильною.

Ця жартівлива фраза – не з надр народної творчості, хоча, свого часу миттєво полюбилася українському народові, у неї є автор – поет, виконавець та композитор, а разом з тим – і журналіст та телеведучий Анатолій Матвійчук. Сам себе він називає творчо-медійною особистістю, яка намагається віддзеркалювати довколишній світ через свою душу. Його поезія дуже різноманітна: від драматичної, гостро-соціальної до веселої, майже на грані фолу. А такі пісні як «Два птахи», «Сивий музикант», «Зніми, фотограф, нас», «Эта женщина», «Друзі мої» – пам’ятає чи не все середнє покоління українців.

Картинки по запросу Анатолій Матвійчук, співак, поет, композитор Політики потіснили артистів на телеекранах і відчувають себе «зірками»

Попри те, що митець зараз дуже рідко з’являється у медіапросторі, він запевняє, що нікуди не зник, працює активніше, ніж 20 років тому, гастролює по світу, має таку ж яскраву посмішку, та не полишає наміру повернутися на телеекрани.

- Пане Анатолію, щойно ви прилетіли з Іспанії, де зустрічалися з українцями, що там проживають, і яких там зараз дуже багато. Ви навіть припустили, що в Україні почалася п'ята хвиля еміграції, це справді так відчутно?

- Так. Офіційно вважається, що всього було чотири хвилі еміграції, остання припала на початок незалежної України. Але зараз, цілком очевидно, що почалася п'ята. Вона продиктована певними соціально-політичними умовами, які відбуваються сьогодні в нашій країні.

І знаєте, якщо четверта хвиля була робітнича, то зараз починають виїжджати фахівці серйозних професій: спеціалісти високих комп'ютерних технологій, лікарі, люди, які вміють щось робити руками – перукарі, будівельники, сантехніки. Тому що в Європі величезна потреба в таких спеціалістах.

В Іспанії я мав багато зустрічей, люди приходили послухати мою поезію і просто поспівати зі мною під гітару українські народні пісні. Це було дуже зворушливо, тепло, в невимушеній атмосфері. Я чітко віддаю собі належне в тому, що люди, які нещодавно виїхали з України, відчувають надзвичайну ностальгію за всім, що у нас відбувається.

А ще, у мене є спостереження, що люди в Європі чи Америці працюють важче, ніж у нас, інколи на двох, а то і трьох роботах, але при тому їхній психологічний стан значно кращий. Вони оптимістичні, енергійні, зібрані, тоді як у нас, в більшості, – всі якісь депресивні, неповороткі, озлоблені, цинічні.

- А чому так, в чому вбачаєте причину цієї різниці?

- На людей дуже впливає інформаційний простір. У нас багато брехні, маніпуляцій, неестетичної, злої й відверто дурної реклами. Я в жодній країні не бачив такого засилля реклами, це дратує. От, наприклад, у Відні можна їхати по проспекту і не побачити жодного бігборду, а у нас їдеш і відволікаєшся на цей мотлох, який засмічує наш мозок. І з таких маленьких факторів збирається те, що там люди значно оптимістичніші, ніж у нас.

- Ви активно подорожуєте світом, десь навіть промайнула ваша репліка, що зараз ви більше затребувані за кордоном, аніж в Україні. Чим ви для себе це пояснюєте?

- Є дві причини. Про першу ми вже поговорили, це – еміграція. Для мене рушійною силою до чергової подорожі є голод до спілкування з українцями за кордоном, я хочу бачити, як вони живуть там, як заснувалися, який їхній побут, життя, психологічний стан.

Друга причина, наступна. От, мене часто запитують на концертах: а куди ви зникли?  Вас майже немає, ви ще співаєте? Це образливо чути. Я кажу, що я нікуди не зник, і зараз працюю активніше, ніж 20 років тому.

Тільки за останній рік написав 6 чи 7 пісень, які ще не були в жодному ефірі, тому що їх просто ніде виконувати. Якщо говорити економічними термінами, то зараз на ринок викинуто величезну кількість виконавців, з повною потужністю працюють всі ці «Голоси країни», «Х-фактори», всілякі шоу, які весь час, як на елеваторі, піднімають нові покоління і заповнюють ними весь інформаційний простір, а нас ніби відтіснили, кудись на маргінес.

Нас не запрошують, нам не дають можливості десь звучати, на FM-радіостанції теж придумали якісь формати, і починають розказувати нам, що ми не підходимо, хоча я працюю з аранжувальниками, яким по 20-30 років.

Це така інформаційна політика, треба відтиснути людей того покоління, яке несе на собі традицію, продовження естетичних та культурних критеріїв, які мала Уктрадиційну

раїна, і заповнити інформаційний  ефір зовсім іншим «космополітизованим» поколінням, яке не тримається жодних традицій, а калькує все з західної музики. Аранжування, інтонації, навіть спів – псевдоанглійською мовою. Якщо не прислухаєшся, то не зрозумієш – людина співає по-українськи, чи по-англійськи.

Це – процес глобалізації, коли все мистецтво стає однаковим, куди б ти не приїхав.

А тих, хто не хоче йти в цьому фарватері, наслідувати і копіювати те, що задається певним мейнстрімом, потихеньку відсувають і прибирають з поля зору. Останнім бастіоном української культури було українське радіо, особливо Перший канал. Тепер це Суспільне радіо, але з нього прибрали всіх музичних редакторів, закрили всі музичні програми і цілий пласт української традиційної культури сьогодні залишився поза ефіром.

- Що є критерієм для визначення традиційної української пісні? Не народної, я маю на увазі. Назвіть когось із сучасних співаків?

В Україні не існує жодної радіостанції, яка крутить традиційну і народну музику

- Хороше питання. Ви знаєте, як не дивно, це не питання поколінь, а питання творчої традиції. От є, наприклад, співачка Іларія, яку я страшенно люблю, і вважаю її традиційною українською співачкою, бо вона в своєму вокалі зберігає національні інтонації, володіє всіма вокальними прийомами, якими володіли наші бабусі, і в той же час – вона страшенно сучасна в своїх аранжуваннях.

Тоня Матвієнко теж. Дуже традиційна співачка, хоча у неї модні аранжування, але вона любить і поважає українську традицію.

Монатік – це вже не традиційний український співак, але він розкручується, тому що всі засоби масової інформації працюють саме на таку музику.

В Америці існує близько 200 станцій, які крутять сountry music, тобто народну музику. В Україні не існує жодної станції, яка крутить традиційну і народну музику. Отака культурна дискримінація. 

- Невже ухвалення закону про квоти на радіо зовсім  не вплинуло на ситуацію, ви не помітили результатів?

Проблема української культури – в тому, що вона існує між молотом російськомовної «попси» і ковадлом англосаксонської музики

- Знаєте, у нас існують десятки FM-радіостанцій, але, гадаю, можна на пальцях однієї руки порахувати власників цих станцій, які є українцями, хоча б за пропискою чи за громадянством. Це станції, які існують на гроші людей, що не мають до України ніякого відношення. І у них – відповідна мета.

Проблема української культури – в тому, що вона існує між молотом і ковадлом. Молот – це російськомовна культура, російськомовна попса, яка тисне на нас із північного сходу, а ковадло – англосаксонська музика, яка є основною рушійною силою світового шоу-бізнесу. 

І всі зацікавлені в тому, щоб цей величезний медійний простір, який називається Україна, був заселений своїми  фабриками по виробництву і ретрансляції тієї чи іншої музики.

По суті ми на перехресті двох культур і абсолютно ніхто не зацікавлений, щоб українська культура розвивалася і виживала.

- Тобто, ви вважаєте, що зрушень не відбулося? Мені здається, що в ефірах з’явилося багато українських виконавців і гуртів.

- Стало більше музики, але якої музики? Я не чую, щоб за цими квотами, наприклад, в ефірі  з'явилися такі люди, як Тарас Петриненко, якого я вважаю еталонним українським автором і артистом. Або Олександр Тищенко, або ще багатьох людей мого покоління. Якщо там і з'явилися люди, то з такими піснями і з такими текстами, більшість із яких навіть на рівні орфографії й синтаксису безграмотні. 

Відчувається, що люди навчилися робити якісні аранжування, у них гарно поставлені вуха, вони чудові звукорежисери, але за змістом це не дотягує до професійності. Це, у більшості, сирий, незрілий інтелектуально і творчо матеріал.

- То, можливо, від діяльності худрад, які існували за радянських часів, усе ж таки була користь, принаймні, пісні були без орфографічних помилок?

- Знаєте, коли я потрапляв зі своїми піснями на такі худради, то виходив звідти мокрий, тому що там сиділи професійні поети і композитори, які доскіпувалися до кожної коми, до кожного тире, вони слухали матеріал і починали шукати якісь аналоги: оце схоже на це, а тут зідрано, і так далі. Було надзвичайно важко пройти те сито, щоб тебе поставили в ефір або купили пісню.

Тоді міністерство культури закуповувало кращі пісні, щоб видавати їх у збірках видавництва «Музична Україна» для їх подальшого тиражування і популяризації, тому треба було заслужити це право і бути дуже крутим професіоналом.

Сьогодні людина тільки  випустила якусь ноту з горла, і якщо в неї є гарний продюсер, то при наявності хорошого капіталу – їй можуть забезпечити ротацію, створять рекламу і піар. Світ мистецтва став надзвичайно технологічним, все вирішують гроші й технології.

- Чи співпрацюєте ви якимось чином зараз з міністерством культури?

- Я ніколи не звертався до сучасного міністерства культури часів Незалежності, а тим більше в останні роки, тому що я не бачу в ньому ніякої потреби, воно мені ніколи і нічим не допомогло – ні в плані комунікацій, ні в плані інформації, ні тим більше в плані фінансів.

Хоча, одного разу ми із засновником фестивалю «Галицький шлягер» Ярославом Борутою прийшли до колегії міністерства попросити підтримки, щоб на афіші надрукувати, що фестиваль відбувається під егідою міністерства культури і попросити трохи грошей на цінні статуетки для  лауреатів. Нам сказали: якщо ви продаєте квитки на фестиваль, то «до побачення», це у вас комерційний захід і ви на ньому заробляєте гроші. Та ми більше вкладаємо туди своєї енергії, душі, часу, які там гроші! Отаким чином я мав досвід спілкування з міністерством культури, мені було достатньо.

- Зрозуміло. Тут випливає наступне питання – про меценатську діяльність. Наскільки вже назріло прийняття відповідного закону і чому з цим зволікають?

- Закон про меценатство був би надзвичайно важливим, тому що люди, які жертвують на мистецтво, повинні звільнятися від податків.

Я нещодавно відпрацював один благочинний концерт, і таких концертів у моєму житті було чимало, та мене дивує, коли виступає якийсь високопоставлений чиновник і каже, що ми провели яскраве і красиве свято, на яке не було потрачено  жодної копійки з державного бюджету. Господи, панове, чим ви пишаєтеся? Що ви не даєте на культуру жодної копійки? Зате ви мільйони кладете під асфальт, закопуєте в землю, в якісь новобудови, ще якісь проекти вигадуєте! А на культуру у вас не лишається?

А що з цього хорошого? Яке покоління виросте, якщо функції державного менеджменту в сфері культури перебирає на себе шоу-бізнес і компанії, які зацікавлені зовсім не в підвищенні культурного рівня людей. Наприклад, відбувається велике свято десь на площі й спонсором є компанія з виробництва пива. Вона говорить: нам треба якийсь хедлайнер, щоб більше молоді прийшло і побільше пива купили. Хто там у нас зараз в хіт-парадах верхній? А, така-то група, давайте її сюди! Таким чином у нас все пов'язане, розумієте. І хоч мені говорять, що телек здох, і вже ніхто цей ящик не дивиться, але, вибачте, а звідки беруться наші сучасні зірки, як не з телеекрану, з провідних телеканалів, які їх розкручують?

- Пане Анатолію, ви тривалий час працювали на телебаченні, були зіркою телеекрану, то давайте зараз трошки оцініть роботу сучасних телевізійних ЗМІ. Ви, взагалі, дивитеся телевізор, бо багато хто вже, справді, відмовився від нього?

- Навіть ті, хто говорить, що не дивиться, вони все одно сидять і дивляться. Але я скажу чесно: я не дивлюся телебачення, я його моніторю, дивлюся з технологічної точки зору, тому що часто був по цей бік екрану, і знаю, як це робиться – як ставиться світло, як ставляться камери, яка при цьому відбувається робота, що це колективна праця: на тебе, як ведучого, працює бригада 20 чоловік для того, щоб ти був у кадрі й світився.

Сьогодні, на жаль, на нашому телебаченні переважає сегмент розважальних програм, вся моя істота протестує проти цих тупих розважальних шоу, де лише «ги-ги», «га-га» та абсолютно тупий, нижче пояса, гумор: сидять і ржуть там, в підсумку не розумієш взагалі, що це таке.

Я за те, щоб було більше освітніх програм, які розвантажували б людей психологічно, дарували нові знання, навички, спонукали б мислити.

Мені цікаві дискусійні програми, де якусь одну тему обговорюють кілька спеціалістів: психолог, культуролог, мистецтвознавець, психіатр. Люблю дивитися ток-шоу, і саме на багатьох каналах вони є вдалі, на деякі мене запрошують в якості експерта – і я з задоволенням приходжу.

Я вважаю себе людиною телебачення, навіть пропонував деякі проекти на різні телеканали, гадаю, ще не вечір, можливо, ще збудеться моє бажання і я повернуся на телеекрани.

- Нещодавно ви презентували свою гумористичну збірку «Сміхоманія», яку возили навіть хлопцям на передову. Чому саме на такий жанр вас потягло?

- Сьогодні більшість українців, і не тільки тих, хто знаходиться на передовій, а й тих, хто, в тилу, обтяжені думками – а що буде завтра, а як жити, чим годувати дітей, чи буде в мене робота…

І от, такі вірші народжуються, як реакція на складні події. Це така гіперкомпенсація, коли відчуваєш, що ти ось-ось впадеш у глибоку депресію і розумієш: ні, я не хочу, я зараз щось таке видам, що мені самому буде смішно. І цікава закономірність – якщо я пишу пісню чи вірш і плачу над цим – обов’язково будуть плакати люди в залі, якщо я регочу – обов’язково будуть реготати.

- Ви говорили, що спочатку думали нашим бійцям презентувати щось серйозне, а потім зрозуміли, що їм треба, навпаки, щось легке і розважальне.

- Так, я, коли перший раз приїхав, спочатку думав, що от зараз я почну їм патріотичні вірші читати, дивлюся – а вони не реагують на ці речі – їх навпаки потрібно відволікти, вони і так розуміють, що вони на передовій і що на них відповідальність, їх не треба агітувати, їхня совість уже їх загітувала, що вони там.

- Часто буваєте на прифронтових територіях?

- Так, інколи буваю, хотілося б частіше, але не дозволяє то здоров’я, то якісь обставини, то робота, я прив’язаний до викладацької діяльності.

- Ви викладаєте в університеті культури, спочатку на кафедрі шоу-бізнесу, зараз – на кафедрі журналістики. Чи відрізняється сучасний студент від того студента, який був вашим сусідом по парті? Які вони зараз?

- Я викладаю вже близько 12 років. Спостерігаю за студентами, і отримую задоволення від спілкування з ними, бо вважаю, що в процесі навчання є два суб’єкти – викладач і студент. Це процес в обидва боки – я їх вчу навичкам і знанням, але й беру від них щось: дух часу, якісь психологічні стани, як вони реагують на ті чи інші речі. Я молодію з ними, в повному сенсі цього слова.

І, знаєте, надзвичайно цікаво, коли тебе зустрічають оплесками і оплесками проводжають – не на концертах, а в студентських аудиторіях. Тому що треба лекцію побудувати так, щоб їм було цікаво, щоб вони не порпалися в телефонах, не спілкувалися між собою, а для цього треба мати багато прийомів – десь пожартувати, проілюструвати, розказати анекдот, навести приклад із повсякденної дійсності.

Сьогоднішні люди пливуть у величезному потоці інформації, їх треба просто зорієнтувати – як фільтрувати цю інформацію, навчити їх вчитися самостійно – і все, більше нічого не треба.

- Говорять, що нинішня молодь і не читає, і нічого не знає, лише сидить у своєму інтернеті. Я так зрозуміла, ви іншої думки?

- З нинішньою молоддю дуже цікаво дискутувати! У них абсолютно свій світ, своє коло читання. Я звернув увагу, що вони читають навіть поезію, Жадана, наприклад. Коли познайомились із моєю поезією, стали і мою читати.

Молодь зараз здебільшого читає книжки, які стосуються соціології, психології, порад – як досягти успіху в житті, реалізувати той чи інший проект. Так, вони більш прагматичні, ніж ми, але вони бувають настільки підготовлені, що інколи навіть страшно вступати з ними в дискусію, бо у них якісь свої критерії, треба весь час бігти за часом, щоб залишатися актуальним і цікавим для них. 

- Кого з сучасних поетів ви назвали б, якщо не геніальним, то з ознаками геніальності, скажімо так. Є серед наших сучасників такі люди?

- Безумовно є, не хочу зараз називати якісь певні персоналії. Це буде смаківщина, врешті-решт. Але в чому суть геніальності? Геніально відобразити свою епоху через образ, метафору, гостру думку. Всі знають, що є Ліна Костенко, вона як наріжний камінь сучасної поезії.

- Так, вона одна і високо-високо, але ж має ще біля неї хтось бути?

У нас усі політики одноденні й «попсові» – вони обіцяють і говорять те, що хочуть чути більшість людей

- На жаль, у нас не існує медійного середовища, в яке потрапляли б поети і митці. У нас весь інформаційний простір «зпопсовів» – це суцільна попса – причому не тільки в музичному смислі.

У нас всі політики заангажовані й «попсові», тому що вони обіцяють і говорять те, що хочуть чути більшість людей.

У нинішній політиці не вистачає людей-ідеалістів, які не поступаються принципами, бачать ідеальний світоустрій чи устрій своєї країни. Сьогодні туди приходять люди, керовані бізнесовими колами і тимчасовими інтересами, тому наша країна отак пробуксовує.

Я думаю, що проблема – у відсутності моралі, совісті, честі й бачення себе і своєї країни в часі, щоб не жити одним днем, а жити поколіннями, жертвувати сьогоднішнім днем заради того, щоб твої онуки були щасливі.

- Чи можливий результативний перехід від артиста до політика? В українському політикумі бували такі випадки, чи це, майже завжди, фіаско?

- Ви, мабуть, помітили, що політики зараз значно потіснили артистів на телеекранах. Сьогодні створені цілі політичні шоу, скомпоновані таким чином, що там є політики, які говорять, є політологи, які тлумачать їхні слова, і є просто публіка статистів, яким показують, коли треба аплодувати. Все настільки технологізовано, що аж противно стає.

Політики сьогодні вдягають найкращі костюмчики, роблять зачіски, тому що вони відчувають себе зірками.

- Ну, вони ж справді – вже медійні обличчя.

- Так, вони собою підмінили артистів, але хороших артистів люблять просто за їхній талант. А за що люблять політиків, я не знаю, мабуть за їхні обіцянки, але зовсім не за модні сукні, дорогі годинники і сумочки по п'ять тисяч доларів.

Політиків мають любити за чесніть, прямоту, принциповість, щирість, а таких все менше і менше, все зрежисовано – від жестів, посмішок, вдалих фраз, і закінчуючи якимось таким побутовим спілкуванням. Все поставлено, немає нічого природного.

- Для себе в політику стежку прокладати не збираєтеся?

- Я поки що не бачу тієї  потужної політичної сили, до якої я доєднався б. Політика зараз надзвичайно аморальна, і приклад наших артистів, які пройшли через Верховну Раду і пішли звідти, говорить багато про що.

- Але ви не стоїте осторонь суспільно-політичних подій, і після 2014-го року у вашому творчому доробку з'явилося багато поезій та пісень, які є переосмисленням трагічних подій.

- Ми живемо, напевно, в найбільш трагічний час для України, час, який згенерував величезну кількість подій, і явив нам досвід, як надзвичайного героїзму, так і ницої підлості. Це час переосмислення всього, в чому ми живемо і жили довгий час.

На нас накочується інформаційний вал із різних джерел: телеканалів, інформаційних агентств, газет, але – ця інформація скупа і значній  більшості заходить в одне вухо, а в інше виходить, бо її витісняє інша інформація.

Що може залишитися в душі? Тільки те, що стало артефактом мистецтва. Мистецтво вмикає в людині оту клавішу, як на клавіатурі, на якій написано «save file», зберегти цей файл, цей спогад, це відчуття, це враження.

І коли таке переживання перетворюється на хорошу поезію, пісню, кінофільм, п'єсу або картину, це відкладається і зберігається на довгі роки. Потім, через 10-20 років людина дає команду «open file» і відкриває спогад, який був пов'язаний із тим віршем чи піснею, в неї перед очима розгортається все те, що вона переживала багато років тому. Отак працює мистецтво.

На місці наших вищих політиків я б розумів, що сьогодні ми і вони творимо історію, а історію можна творити тільки, якщо вона відкладається у свідомості людей.

Конфуцій говорив: для своєї держави я знайду найкращих поетів, композиторів, постановників, режисерів, які створять мені найкраще свято. Я зроблю такий витвір мистецтва, який залишиться в легендах, люди через десятиліття і століття будуть переповідати, яке шоу вони бачили. На жаль, сьогодні наші політики не розуміють важливості українського мистецтва, і взагалі – важливості української культури.

- Кого з сучасних співаків ви назвали б культурним надбанням чи відкриттям останніх років?

- Я вже називав Іларію, вона мені дуже подобається як людина, яка в собі якимось чином сумістила і традицію, і сучасність. Сьогодні багато цікавих яскравих особистостей, але – чи то я прискіпливий став – мені весь час чогось не вистачає.

- А Катя Чілі?

- Катя Чілі – це моя, по-суті, вихованиця, яка пройшла через програму «Фант-лото Надія» і вже тоді подавала величезні надії. Тоді вона співала більш традиційні пісні, зараз у неї цікавий мікст – із домішками дохристиянської музики. Я знаю, що вона дуже активно займається ведичною культурою  і ця філософія перемішалася з музичною колористикою. Вона надзвичайно цікава людина, я люблю за нею спостерігати.

Але сьогодні те, що робить більшість молодих людей, дуже технологічне, але не завжди є якісною музикою.

Усі хочуть стати Уітні Хьюстон чи Леді Гагою – і ніхто не хоче стати Ніною Матвієнко

- Назвіть ознаки якісної музики.

- Я завжди про це пишу в Інтернеті на своїй сторінці в Фейсбуці. Що таке якісна музика? Здебільшого, люди мають на увазі перш за все якісне аранжування і зведення, щоб усі частоти були на місці, але ніхто з них не говорить, що якісними повинні бути поезія, мелодика, вокал.

Коли ти слухаєш певний гурт у запису, а потім чуєш їх у реальності, і людина не попадає в жодну правильну ноту, ти розумієш, що все це десь там, на студії, в комп'ютерній програмі на автотюні витягнуто, вся ця мелодія по одній ноті вибудувана. А наживо це звучить просто жалюгідно, розумієте. 

Дуже мало колективів, які сьогодні об'єднують у собі традиційну українську музику, вишукану гармонію, мелодику, вміння співати вокальні багатоголосні речі.

Чомусь так повелося: якщо ти хороший вокаліст – ти починаєш співати на американський манер, всі хочуть стати Уітні Хьюстон чи Леді Гагою, і ніхто не хоче стати Ніною Матвієнко.

- Може, хтось і хоче, але не може: таланту не вистачає, бо Ніна Матвієнко – вона унікальна вокальна величина.

- Мені здається, що справа не в нестачі таланту, а в тому, що по той бік екрану чи радіостудії існують люди, які формують програмну політику.

Прості слухачі сприймають наш медійний простір як погоду, от сьогодні сонце, а завтра – дощ, і, слухаючи FM-радіо, вважають, наче це Боженька створив їм таку музичну реальність – тут веселі пісні, а тут сумні, тут американська музика, а тут – етно. Але за цим стоять дорослі дяді й тьоті з величезними грошима, які чомусь створюють саме такий музичний контент.

Є теми, яких я не хочу торкатися, бо це політика. Але, коли розганяється кампанія в нашому інформаційному просторі проти якоїсь співачки, її починають звинувачувати в тому, що вона сепаратистка, що вона співала в Москві, – а чого ж ви не звинувачуєте інших, які сидять у журі й які не просто виходять на російську сцену, а ще й принижують там свою країну!

Сьогодні в шоу-бізнесі й медійному просторі випадковостей не буває, за всім стоять гроші, впливи й певні інтереси

- Це ви про кого зараз?

- Давайте без прізвищ. Я хочу сказати, що за цим стоять конкретні  причини, значить, треба було зачистити інформаційний простір для того, щоб ту цільову аудиторію, яка була у однієї співачки, переформатувати під іншу виконавицю. Я бачу довгі ланцюжки, які стоять за тими чи іншими медійними процесами.

І якщо хтось скаже, що абсолютно випадково йшов повз «Караоке на Майдані», заспівав і став лауреатом, а потім потрапив у «Голос країни», – не вірте цій брехні! Все настільки підібрано, за всім стоять гроші, впливи, політики, бізнесмени, олігархи й певні інтереси. Сьогодні в шоу-бізнесі і медійному просторі випадковостей не буває.  

- Не називаючи прізвищ: зараз в Україні є феноменально популярний співак-блондин, який збирає стадіони, розбиває на друзки жіночі серця, слова і мелодії його пісень одразу запам’ятовуються,  стаючи хітами. Але в інформаційному просторі, та й у тому ж Фейсбуці періодично від культурної спільноти лунають неоднозначні коментарі: і безталанний, і занадто солодкий, і тексти примітивні, і кліпи не сучасні… Чому так відбувається?

- У мене до цього виконавця абсолютно позитивне відношення, і воно стає кращим, чим більше я його пізнаю. Для мене він розкрився, коли сидів у журі одного з вокальних телеконкурсів і поводив себе не просто, як якась лялька-маріонетка, а як нормальна природна людина.

У нього навіть мовний акцент такий черкаський чи полтавський, що мене й підкупило в ньому, він – абсолютно українська людина.

Так, він співає і російською мовою, але опирається на українську пісенну традицію нашого народу. Він красивий, врешті-решт, подобається жінкам. Ну чому б не бути популярним?

Проти нього були дуже активні інформаційні війни, які генерували деякі канали. Це пов'язано, з одного боку, з фінансовими відносинами, тому що український медійний ринок дуже бідний і маленький, а тут, раптом, виникає людина, яка замикає на собі багато грошових потоків. У нього концерти розписані до кінця року, що багатьох і збісило.

Інша причина – це нетерпимість. Ну, любиш ти реп, гаражну, клубну, чи денсову музику – то й слухай її! Але є безліч людей, які люблять іншу музику, іншу пісню. Чому ж ти так по-екстремістськи виражаєш свою точку зору? Тримай своє ставлення при собі, врешті-решт.

- Пане Анатолію, а ви добре знаєте, хто ваш слухач? Намалюйте нам його портрет.

Зараз у більшості людей – інтелектуальний голод, вони перегодовані дешевою попсою

- Мій слухач – це, в основному, україномовна інтелігентна публіка, люди, які мають певний рівень освіти, які звикли не просто слухати, а й чути, звертати увагу на текст.

Сьогодні у більшості людей – інтелектуальний голод, вони перегодовані дешевою попсою й їм хочеться почути щось, що торкне найглибші струни їхньої душі.

Зараз таких людей надзвичайно мало в медійному просторі, хоча вони є, але дуже рідко проникають на телеканали, в широкий ефір.

Тому я вважаю, що моя публіка – це люди, які цінують традиції, духовність, душевність, хорошу поезію та хорошу мелодику.

- На завершення розмови розкажіть нам про свої творчі плани. Я знаю, що ви на осінь готуєте грандіозний ювілейний концерт?

- Я боюся навіть щось говорити. Кажу про це з величезною тривогою і надією – восени, 20 вересня мій ювілейний «Полустанок любові».

Мені вже певна кількість років, але я на ці роки себе не відчуваю абсолютно: коли пацани в дворі грають у футбол і летить м'яч, мені ще хочеться, повірте, побігти за ним, я біжу, починаю набивати і футболю! Якщо у дворі сидить молодь із гітарою, я можу підійти взяти гітару і щось їм заспівати.

Але, є арифметика: Земля зробила якусь кількість обертів довкола Сонця, і я був присутній при цьому – значить у мене ювілей.  Раз ювілей, треба робити «Полустанок любові». В 1996 році був перший «Полустанок…», потім він був у 2000, 2004, 2007, в 2014-у. І це буде шостий.

На ювілейному концерті я зберу всіх моїх друзів-артистів, яких я страшенно люблю, з якими в мене було щастя співпрацювати, писати для них пісні, виступати разом із ними. Я сподіваюся, що вони візьмуть найкращі з тих творів, які ми колись із ними записали. Сам я також підготував кілька прем'єр.

«Полустанок любові» – це місце, якого немає на карті, але воно є в душі кожної людини, і, купуючи квиточок на концерт, ви ніби купуєте квиток на поїзд і приїжджаєте в якесь незвичне місце. Туди, куди в цей день з'їдуться більшість моїх колег, артистів, котрі співатимуть мої пісні.

Любов Базів. Київ

Фото: Тарасов Володимир

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2506934-anatolij-matvijcuk-spivak-poet-kompozitor.html

 


Прочитано 425 раз



Поиск